Автор: Олександр Борохович, Україна
Черевики були куплені за 3 години до поїзда. Ні, - це історія не про мозолі та людську звичку залишати все на останній момент. Ця історія про перше враження від походу в гори. Отже. Зустрічаємось у Франківську і в путь. За вікнами починаються перевали, вийшло сонце, водій бусика жартує, настрій святковий. Після вивантаження фраза, що у нас лише одна пляшка коньяку, засмучує нашого водія і він благословляє нас у подальшу путь лише з гідом. Рюкзак здавався цілком нормальним за вагою, поки ми не поділили їжу і частину спільного спорядження, але і це не псує настрою. І ось довгоочікуваний старт.
Через хвилин 7-8 Нікіта (наш гід) пропонує зняти зайві речі тому, хто вже спітнів. Через хвилин 15 пропозиція повторюється і охочих вже більше. Нас 8 осіб. Перша фраза 'Чого мені вдома не сиділося' звучить через 35 хвилин. Більше жартома, але частка здорової правди присутня. Далі ця фраза частенько буде проскакувати в різних інтерпретаціях. Ми йдемо пару годин і ще трохи і ось привал на ночівлю. Обід. Дуже смачні бутерброди. Практично щось з дитинства, коли забуваєш поїсти, а потім накидаєшся на їжу. Комусь може здатися, що занадто швидко у нас привал на ночівлю, нам так не здавалося. Вітер. Місцями визирає сонечко і проглядається краса гір. Далі вогнище, чай і знайомство, пару слів про себе. Половину ще не знаєш на ім'я. Вранці вихід, мрячить дощ, туман, йдемо вгору, сьогодні у нас Петрос. До цього часу ми знайомі зі словом 'лосячити' (поки лише з розповідей). За розмовами і жартами, в тумані незрозуміло скільки ще йти, несподівано ми піднялися на Петрос, першу мою гору, а ще першу гору у 5-х з 8-ми в групі. Не дарма кажуть, що все перше запам'ятовується. На вершині 2020м я дізнаюсь, що таке пориви вітру 40км/год. Коли піднімаєш одну ногу і поривом тебе переставляє в сторону, палиці не завжди допомагають. До речі. Беріть з собою палиці. Ви можете не взяти ліхтарик, рейнкавер чи сидіння, але палиці беріть. Ми на Петросі 10 хвилин, 'легкий' бриз мотивує не затримуватись. Фото з 'усмішкою' і прапором, мінус 1 пончо і спуск вниз. Тут як на мене і настав апофеоз фрази 'Нахрена я сюди пішов', мокрі камінці, нога місцями зіскакує, поривом зриває вбік, раз на дупі, раз у шпагаті. Моментами хмари розсіюються і від виду дух захоплює. Ось воно. Вид на гори з гори, вид на землю з гори. Ми спустилися, хрін знає як, але спустилися, у гіда навіть настрій піднявся, хоч якась движуха. Далі обід. Дуже смачні бутерброди. І знову гоу. По грязюці, по калюжах, з відчуттям умиротворення, втоми ми жартуємо про копірайтерів клубу Кулуар. Про рівень походу 'Новачок' і про ягоди та гриби, якими можливо і повні карпатські ліси, але тобі не особливо до них, ти під ноги на грязюку маєш дивитись, щоб не сісти в цю саму грязюку. Місцями інстамісця де гріх не зробити фоточку, ми не гріхуємо. Ніч після Петроса ми проводимо в дерев'яному зрубі, в якому ми ставимо 4 намети, можливість без вітру посидіти за столом приводить практично у захват. Вечеря і 50 прифронтових, розмови і сміх з людьми, яких ти вчора не знав, а сьогодні вони твої.
Наступного дня підйом на Говерлу здається просто підйомом, місцями пару моментів коли вітер починає зриватися, ти ще пам'ятаєш як він може переставляти з місця на місце, ці моменти змушують серце прискоритись. На вершині практично нічого не видно, людей як у зоопарку, продають медальки для підкорювачів. Трохи з іронією дивлюся на тих, хто стрибає з криками Ми це зробили. Ловлю себе на думці, що на мене вчора так само дивився гід. Спуск. Перекус. І в путь у хвалену 10-ку. Підсумок. Якщо ти вирішив спробувати похід, себе в поході, побачити трохи гір, посміятись, поплакати, перезавантажитись - це чудовий початок.
Похід: Говерла Петрос 3 дні. Дякую нашій групі. І молодим, і старим учасникам. Гід. Нікіта Косов. Почуття гумору, життєва енергія і досвід зробили наш похід походом. Дякую! Кулуар. Дуже Вам дякую за те, що Ви робите, за організацію і спорядження, за маленькі бонуси у вигляді баффів, за персонал, і, звичайно, за перші гори!
