Уже взявши квитки на літак, ми раптом почали вагатися, а родичі й друзі ще й підливали олії у вогонь зауваженнями на кшталт: “Куди ви претеся в карантин” чи “Тільки ненормальні готові ризикувати в цей час” ну і все в тому ж дусі. Але ми ж бачили на сайті Kuluar, що група вже майже набралася, отже, “ненормальних” вистачає. Особисто нас із чоловіком бентежило те, що квитки вже куплені, а ПЛР-тест треба здавати за 72 години до вильоту, а його результати відомі непередбачуваністю, ніяк не пов’язаною з реальним станом здоров’я. Гроші на тест за двох плюс за обов’язкову новозапроваджену страховку від ковіду лягали додатковим тягарем на сімейний бюджет. Однак, крім фінансових і нервових, інших втрат не було, навіть багаж ні в кого не запізнився. Потім було що обговорити з хлопцями й дівчатами, кожен поділився переживаннями про ті години, поки чекав на результати ПЛР.
І треба сказати, що хоча літак і був повний туди й назад (при щоденних рейсах), але туристів було так мало, що це давало суцільну насолоду – гуляти порожніми (порівняно з літом) набережними чи їсти в ресторанах, де кожного туриста цінують на вагу золота.
Туреччина зустріла нас привітно, на зупинці автобуса в Ізмірі ми вже познайомилися з більшою частиною групи й далі діяли разом. Пересіли на автобус до Мармариса, комфортабельний і чистий, нас розсадили, надали інтернет, відеорозваги й навіть напої зі смаколиками – сервіс у найкращих турецьких традиціях. Тож чотири години минули непомітно.
Приїхавши на автовокзал, зустрілися зі щасливим гідом і тими, хто приїхав раніше, і на цьому практично вся група була в зборі; заселившись, не стали довго чекати, вирушили на пошуки смачної їжі й напоїв. Хто хотів, лишився відпочивати в номері. Було так чудово одразу після київської холодної весни потрапити в літо. Вплив карантину був лише трохи помітний, і то радше формально, бо нікому не хотілося зайвого клопоту.
Увечері додатково познайомилися в готелі, розібрали похідну їжу й кишенькові перекуси по рюкзаках, отримали інформацію про розклад і пішли на боковую.
Після сніданку в неділю, наче дружна родина, поїхали на дачу (як ми жартували); проїхавши зовсім небагато (близько години), як і належить, коли їдеш до заміського будиночка, автобусом, де нас забезпечили інтернетом (жодного порятунку від нього)) і водою, що було дуже до речі, ми опинилися на півострові з назвою Датче.
Вікторія сказала, що хоче показати нам найгарніше на Карійській стежці, і справді виконала свою обіцянку. Усе було чудове: і дерева, і гроти, і, звісно ж, море. Середземне, як на мене, найпрекрасніше у світі, неймовірних відтінків у будь-який сезон, якими ми могли милуватися на різних ділянках нашого маршруту. І це не єдина його фішка. З п’яти ночей чотири ми ночували в бухтах, шкода, що не всі. Але маршрут був побудований так дбайливо, щоб віддалення від цивілізації було поступовим, не болісним для тих, хто вперше вирвався на волю. Зате як класно було не поспішати на стоянку, як в інших походах, намагаючись обігнати конкурентів, бо місця під намет для нас були завжди!
У цьому трекінгу було багато умов для комфорту, я ще ніколи в походах так часто не мила голову, ну пропонували теплий душ, як не скористатися! Були крамниці по дорозі, тож у нашому меню весь час був свіжий хліб і навіть, що зовсім неймовірно в поході, – яєчня! Це був турецький сніданок у передостанній похідний день і якраз на наше чергування. Але готувати під чуйним керівництвом Вікторії – це просто мрія, жодного напрягу (ну каструлю ж мила не я, а чоловік).
Наш гід намагалася занурити нас в атмосферу країни, і ми отримували турецькі солодощі, страви й вітаміни (у вигляді стиглих і всюди доступних апельсинів, мандаринів) увесь час походу. І навіть чай у нас був із місцевими лимонами!
Невдоволених серед нас не лишилося. Це точно. Я щодня бачила довкола щасливі обличчя.
Ми багато спілкувалися, часу для цього було вдосталь, та й група підібралася цікава. Ми співали пісні, розповідали вечорами історії, насолоджувалися природою, погодою, ніжним весняним сонцем, морем. Одного разу потрапили під інтенсивний, але швидкоплинний дощ, і всі зраділи можливості перевірити своє спорядження і тому, що недарма брали дощовики))). Усі, як і я, були вперше в Туреччині в березні й відкрили для себе, що й тоді за бажання можна засмагати й купатися, недовго, але все ж. Це просто чудово, що маршрут “Карійська стежка” був досліджений, до речі, саме нашим гідом Вікою. Ми вже були у 2017 на Східній Лікійці, порівнювати не буду. І там, і там є свої плюси, а походи з першокласним гідом і в чудовій компанії – це те, чого я всім бажаю!