«Час, час вдихнути життя! Невже не можна зустріти світанок із гармонією всередині? невже не можна послухати ніжний спів птахів? невже не можна повністю розправити грудну клітку й глибоко вдихнути надзвичайно свіже повітря? невже не можна сказати людині добре слово просто так і пригостити її найменшим, але найдорожчим – любов’ю та увагою?»… «Можна, – каже голос, – тільки треба вміти терпіти й просто вірити в дива».
Ось так, мабуть, сталося і зі мною. У похід я давно хотіла поїхати, намагалася зібрати групу, але нічого не вийшло. Думала: «Складу сесію, сидітиму вдома», але, чесно кажучи, відчувала, що щось станеться, і я однаково опинюся в чудових горах – Карпатах. Так і вийшло=) за 3 дні до від’їзду, після невдалого складання іспиту, мене раптом угораздило спитати свою одногрупницю Оленку, що вона збирається робити після п’ятниці (19.06.15). Це й стало вирішальним! За 20 хвилин після її відповіді ми пішли на вокзал і купили квитки на двох, ось у такий дивовижний спосіб я потрапила в лісову й гірську казку на 6 деньочків (21.06.15-27.06.15)
Щасливий, кому знайоме
Щемке відчуття дороги,
Вітер рве горизонти
І роздмухує світанок.
Сидоров І.
Мчимо потягами до пункту зустрічі. Нові пригоди, нові труднощі, випробування, знайомства. Концентратом усього «нового» так і хочеться розбавити буденне, сіре. УХ! дісталися й уже трохи зустрілися очима з усіма учасниками походу) перше враження – хороші хлопці й дівчата)))))
Перше вечірнє багаття, вечеря, тепла розмова… нарешті є відчуття, що ти у своєму середовищі, своєму оточенні облич, що люблять дороги, потребують підзарядки енергією, духом Карпат)))
Скоро світанок, але вихід є)))) Набираємо висоту)))) важко.. з рюкзаками вгору.. не вперше в походах, уже тринадцятий рік, але щоб ходити весь час із великими рюкзаками – такого в мене ще не було. Туристичний стаж ні про що не говорить, щоразу – як новенький. Ну нічого, головне – йти вперед – і не здаватися! Потім потроху звикаєш, потім уже не хвилюють утома, мокрі, брудні, але теплі ноги, невеликий біль у плечах, обвітрене обличчя, просякнутий багаттям одяг.. Потім.. потім просто занурюєшся в благодатний СВІТ природи, природності, цікавих стежок, рододендронів, альпійських ялинок, високогірних озер, струмочків, величних рідних вершин, таємничих загадкових лісів, домашніх гуцульських, карпатських корів, овечок із дзвіночками, жилавих коней, у світ пісень, розповідей уже твоїх друзів про їхнє життя, простих і добродушних усмішок.
А на привалі палять ватри:
І хмар сріблиться сива просідь.
Душа туди вернутись просить,
Де дишуть гірські вітри.
Туди, де вранці на ріці
Я вмиваюся білою піною,
І чай походний незмінно
Кипить у гнутім казанці.
Де дзвіночок голубий
Уздовж стежок кладе позначки,
І буки схрещують гілки
В зелене склепіння наді мною.
Там ніч на чорнім простирадлі
Узори з зір вишиває.
І льодовиковий сон не тане
Щокою на кам’яній стіні.
Повернусь, і знов з усіх сторін
Альпійський луг розсипле барви,
Легенду давню чи казку
Розповість мені рододендрон.
На водоспади задивлюсь,
Як об коряги чешуть коси.
Упавши в срібні роси,
Свободи хмелем захлинусь.
Удалині горбатий перевал
Колише сонце на заході.
І мені здасться недоречно,
Що нікуди не їхав.
Ось так швидко пролітає наш похід Чорногірським хребтом. Було все: і завивання вітру, що розганяє хмари, і лагідне тепле сонечко, і весняно-літній дощик, і густий туман: «Їжачо-о-ок… конячка-а-а-а…».. а душевна тепла компанія, натхнення, веселий настрій, затишне й рятівне багаттячко, а сон валетом учотирьох у двомісному наметі.. а парне молочко, сир, бринза, тутешній колорит. Це просто щастя опинитися в гарному місці серед гарних людей, коли повністю відриваєшся від буденного світу й летиш.. але вже треба приземлятися й чекати наступних зустрічей. Гори, Гори.. немає нічого кращого за гори – і це правда)
Валерій Канер:
А все кінчається, кінчається, кінчається
Ледь гойдаються перонні ліхтарі
Очі прощаються, надовго вивчаються
І так усе ясно, слів не говори
А голова моя повна безсоння
Повна тривоги голова моя
І як не може дерево рости без сонця
Так не можу я без вас, друзі
Спасибі вам, не підвели, не здригнулися
І кожен був відкритий, яким був
А дні короткі серце зворушили
Спасибі вам, прощайте, докурив
А все кінчається, кінчається, кінчається
Ледь гойдаються перонні ліхтарі
Очі прощаються, надовго вивчаються
І так усе ясно, слів не говори
Ми по коханих розбредемось і по вулицях
Вдягнемо фраки й закружляємо в долі
А як серце заболить, застудиться
Шукати ліки станем не в собі
Ми будем гнутися, але, мабуть, не зігнемось,
Не заіржавіють у піхвах сховані клинки
І ми коли-небудь сюди ще повернемось
І будемо знову з вами, просто чоловіки
А все кінчається, кінчається, кінчається
Ледь гойдаються перонні ліхтарі
Очі прощаються, надовго вивчаються
І так усе ясно, слів не говори
І так усе ясно, слів не говори
І так усе ясно, слів не говори
Дякую вам усім, друзі! Просте людське спасибі. Це було по-справжньому круто й радісно! Дякую і вам – Юро й Оксано, ваша витримка, любов до своєї професії та до людей заражають ще більше: перше, що кажеш: «Ще хочу в похід, ще!» Дякую))))
