Автор: Максим Хомякевич
"Більше ніколи не прийму участь в трейлі" – перша думка після фінішу дистанції Медіум 64 км і мого першого трейлу в житті "Карпатія". Навіть подумати тоді не міг, що рівно через рік в цей же час я буду на 70-му кілометрі дистанції Ультра, десь посеред Боржавського хребта…
Не буду приховувати, що на цю думку мене підштовхнули мої колеги з клубу Кулуар – Андрій Пилипюк, Марина Ходирєва та Юля Юрасова – які подолали дистанцію 100 з лишнім кілометрів роком раніше. “Якщо змогли вони, то зможу і я” – це і було першим зернятком, яке в майбутньому переросло в упевненість.
А підготовка … Я чесно намагався бігати через день по 1.5-2 години і часто їздити на велосипеді протягом 2-х тижнів. Але, все ж, основна фізична підготовка проходила біля підніжжя Евересту та Аннапурни. І за цю можливість я знову вдячний клубу “Кулуар”!
Дистанція 110 км з набором майже 7 км розділилася на дві частини: на терпінні і на резервах.
На терпінні я зміг подолати 80 км. Перші підйоми і спуски давалися досить легко, а на прямих ділянках і пологих спусках місцями виходило навіть бігти.
З настанням ночі темп трохи знизився, але залишився як і раніше бадьорим. Спати не хотілося, і я розумів, що потрібно рухатися, поки сили ще є.
Але після 80 кілометрів сили закінчилися: і тут пішли в хід резерви …
Світанок настав, і попереду чекав кілометровий підйом на вершину Великий Верх, до передостаннього КП. Раптом я почав засинати на ходу: мене просто “вирубувало” і дико хотілося спати. Пошкодувавши про те, що міг поспати на останньому КП, я почав шукати більш-менш рівне місце біля стежки, щоб подрімати хоча б 30 хвилин. Але у комарів були інші плани на цей рахунок: нормально заснути я так і не зміг.
У цей момент я почав бачити галюцинації: силуети дерев здавалися мені людьми, в узорах кори і листі під ногами я бачив обличчя, а від шурхоту гілок я мало не підстрибував від страху і почуття, що мене хтось переслідує …
Не пам’ятаю, скільки разів мене “рубало” на цьому підйомі і на скільки часу – 10-20 хвилин, а може і цілу годину? Дві? І я був шалено радий зустріти учасника, з яким познайомився ще на минулому забігу. За розмовами і неспішним підйомом сон потроху розвіявся і мало-помалу я виліз на вершину гори і почав спуск …
Тут на мене чекав ще один сюрприз: на крутих схилах почало боліти праве коліно. Це було дивно, адже до цього у мене були проблеми з лівим. Довелося звикати і перенастроюватися на інший тип ходьби: навантажувати ліве і берегти праве.
Після спуску мене чекав останній (як я тоді думав) підйом на цій дистанції і я вирішив вкластися в нього по повній. Обігнав кілька учасників, на прямих ділянках намагався втекти і, начебто, непогано відірвався.
Ще один – останній (!) – спуск дався вкрай важко, але бажання фінішувати раніше надавало мотивації. Напис на камені “до КП залишилося 200 м” надала мені ще більше сил, а від КП залишиться всього 3 км до фінішу! .. Але на місці передбачуваного КП я побачив тільки шкурки від апельсинів і бананів. Тільки потім я зрозумів, що біг ці 2 км ще вчора, а покажчик на КП теж вчорашній. Виходить, я повернув не туди і доведеться повертатися 2,5 км назад і набирати 350 м заново, щоб вийти на потрібну стежку …
Зустріч ще одного учасника що також заблукав, трохи мене заспокоїла: значить, не один я протупив. Разом ми повернулися на розвилку і він втік вперед, а я почав долати дійсно останній спуск …
Бігти вже не хочу. Та й не можу. За 200 метрів до останнього КП побачив, як організатори, які там були, вантажаться в машину: вони подумали, що я вже на фінішній прямій …. І як же я був радий, що вони помахали мені у відповідь і зафіксували час. До фінішу залишається 3 кілометри, а контрольний час закінчиться через 1,5 години. Біль і втому не відчуваю, лише в голові в такт із серцем пульсує одна єдина думка: “аби встигнути”.
Бачу місце на шкільному стадіоні, де ми стартували, людей, які зібралися навколо невеликої сцени, готові до нагороджень та офіційного завершення. Бачу як по-одному вони повертаються до мене і починають кричати “Давай! Молодець! Ще трохи!” і аплодувати. Скупа посмішка, яку я можу з себе видавити, останні сходинки і ось він – фініш! Хомякевич Максим під номером 29 отримує заповітну медаль. З сумарним часом 29 годин.
Дякую соїм друзям з клубу “Кулуар” і працівникам з Команди-екс – Андрію, Марині, Юлі, Оксані, Люсі та іншим – за натхнення, підтримку і віру в мене!
Дякую своїм друзям за коментарі в соціальних мережах і приємні слова перед стартом!
Окрема подяка Тані Сірооченко за хвилювання, сліпу віру в мої сили і за допомогу зі здоров’ям! Ти робиш магію!
Дякую моїм любим батькам за терпіння та підтримку!
І, звичайно, спасибі клубу “Кулуар” за мотивацію до забігу і за те, що ви є!
Ходіть і бігайте в гори! Вони того, однозначно, варті;)
