Автор: Юлія Юрасова
Нічний Чорногірський марафон вже стає доброю осінньої традицією. Для мене це свого роду еталонний маршрут, адже рівно рік тому це був мій перший в житті справжній гірський трейл. З тих пір весь рік я вимірювала інші трейли "Чорногора": Гуцул Трейл + – стільки ж як Чорногора, Карпатія Ультра – дві Чорногори, Lenin Race (БЛ-1-й табір-БЛ) – майже як половинка Чорногори, але на висоті.
Чорногірський марафон – це дистанція в 56 км, з села Кваси до кемпу Білий Слон в Дземброні. 3125 м набору і 2985 м спуску, з яких півтора кілометра підйому припадають на самий початок дистанції – від стартової галявини в Квасах до вершини Петроса (2020м). Тут протягом майже 15 кілометрів доводиться пиляти тільки вгору, подекуди чергуючи підйом з плавними траверсами, які можна бігти не тільки спортсменам-профі, а й простим смертним 🙂 Але все трохи ускладнюється тим, що старт марафону дається опівночі, і проробляти першу частину шляху доводиться в непроглядній пітьмі. При гарній погоді це ще півбіди, хороший ліхтарик допоможе освітити дорогу і розглянути рельєф, але ось в густому тумані, коли промінь світла просто розсіюється в повітрі і майже не дістає до землі, пересуватися доводиться мало не на дотик. Але є в такому нічному старті і щось особливе. Не те, щоб інші ультра-трейли мені вдавалося пробігти завидна, зазвичай частину дистанції так чи інакше біжиш в темряві, але ось тікати з темряви до світла, а не навпаки, – все ж якось оптимістично і приємніше.
І ось, цієї осені прийшов час оновити результат. Минулого разу траса зайняла трохи більше тринадцяти годин, в цьому році вдалося вкластися майже на півтори години швидше – за 11:52. Особистий результат поліпшений, але і рівень учасників явно підріс. Якщо в минулому році зі своїми тринадцятьма годинами я легко вийшла на перше місце серед жінок, то в цьому році ми з Оксаною, яка зайняла третє місце, більшу частину дистанції йшли практично нарівні і тільки після Гутин-Томнатика мені вдалося відірватися трохи вперед. Про те, щоб хоч наблизитися до першого місця, поки можна тільки мріяти. Даша Боднар випередила мене рівно на дві години, ну а кращий чоловічий результат від Сергія Сапіги – 7:56, тобто ще на дві години швидше.
Дивлячись на ці цифри, здається, що людським можливостям просто немає меж. Головне – тренування! Яких, особисто мені, чесно кажучи, не вистачало. Вдалося більш-менш інтенсивно побігати навесні перед стартом Карпатії, тому що на дистанцію в 100 км йти без підготовки – це вже не сміливість, а безумство. Але потім знову все закрутилося, і на біг не залишалося часу: два місяці пройшли в горах і подорожах, осінь в роботі, на пробіжку більше 10 км вибралася перед марафоном раз п’ять. Загалом, виїжджаю поки лише на тому, що багато часу проводжу в горах.
Старт марафону, в порівнянні з минулим роком, дався якось важче. Але тоді у мене була відмінна висотна акліматизація, адже всього за два тижні до цього я спустилася з вершини Монблану. Мабуть, підвищений рівень гемоглобіну тоді сильно допомагав тримати дихання і насичувати м’язи киснем, тому що ніяких страждань на шляху до Петроса я не пригадаю. А в цьому році гірські походи у мене закінчилися ще в серпні, так що тіло встигло вже призабути, що таке півтора кілометра набору, і наполегливо чинило опір тому, щоб його посеред ночі витягали на якусь гору. За відчуттями здавалося, що вигрібаю з останніх сил, спираючись що є сили на палиці на крутих ділянках і підбігаючи то тут то там траверси і вирівнювання. З неприхованою заздрістю спостерігала перед собою якогось довгоногого хлопця, що йде швидким кроком без трекінгових палиць, тримаючи руки в кишенях. Зі спини він виглядав так, ніби взагалі не напружується і просто вийшов погуляти.
Але, не дивлячись на дисонанс у внутрішніх відчуттях, результат підйому виявився майже такий же, як і в минулому році, – фото на вершині зроблено о 2:58. Близько 3-х годин зайняла у мене ця ділянка шляху і тоді. На першому КП вперше перетинаюся з Оксаною, яка приходить буквально через пару хвилин після мене. Конкурентки наступають на п’яти, розумію, що розслаблятися не можна. І наступні дев’ять годин проходять для мене під девізом «тільки вперед, без жалю до себе». Зізнаюся чесно, бігаючи той же Гуцул або Карпатію, об’єктивно без шансів увійти в трійку лідерів, а ставлячи собі за мету тільки особистий результат, іноді в мені прокидалася лінь 🙂 Ну дуже хочеться іноді дозволити собі розслабитися і понить після 30-40 км безперервного руху , нескінченної низки підйомів і спусків, месілово бруду, каменів, ялинових гілок і чогось там ще, що валяється в горах під ногами. І часом думаєш: «ой, тут так багато каменів, краще не бігти», «ой, щось м’яз звело, пройдуся-но пішки» … А ось азарт справжньої боротьби прибирає геть бажання лінуватися і нити. Тому все, що було під силу бігти, – біглося, решта завзято щосили веслувалось вгору, через біль і втому, але наполегливо і без зупинок. Так що покращений результат – не тільки заслуга тренувань, але ще і спортивного суперництва.
На наступний рік треба буде постаратися ще істотно поліпшити свій час, тому що рівень заходу швидко зростає і після сертифікації ITRA цим маршрутом напевно зацікавиться ще більше сильних спортсменів і спортсменок. Але загадувати поки не будемо, час покаже. До нових зустрічей на гірських стежках, друзі! Усім добра!