Автор: Юлія Юрасова
Бігти Карпатію у цьому році мені було трохи хвилююче, так як ще добре пам'ятала страждання і втрачені чотири нігтя після торішньої Ультри. Але на те він і досвід, щоб в майбутньому виправляти помилки, тому, з іншого боку, те, що не вдалося реалізувати минулого року, дуже хотілося надолужити цього, і це було додатковим стимулом, щоб бігти.
На Ультру цього разу я все-таки не наважилась. Зваживши всі за і проти, я розуміла, що бігти 100 км без спеціальної підготовки – знову прирікати себе на страждання. Упертість, звичайно, змусить мене фінішувати, але відновлюватися потім доведеться нескінченно довго … А готуватися не було ніякої можливості: з квітня я їхала в гори – спочатку в Болгарію на скельно-альпіністський виїзд, а потім на весь травень в Південну Америку, щоб провести трек у Перу і ще трохи розвідати нові для мене гірські регіони високих Анд. На цілеспрямовані бігові тренування за такого графіку просто не було часу, тому я розуміла, що бігти доведеться знову тільки на своєму гірському досвіді. Але і лазіння по скелях, і щоденне тягання важкого рюкзака через гірські перевали – це не зовсім ті тренування, які необхідні для успішного фінішу на ультра-трейлах. Тренується, безумовно, витривалість і загальна фізична підготовка, але ось швидкість від цього наростає дуже сумнівно. А сам факт фінішу вже перестав влаштовувати мене в якості мотиватора. Етап “випробувати себе і довести, що можу” вже пройдено і тепер цікаво розвиватися і покращувати свій результат у порівнянні з минулим. Упевненості, що зможу це зробити на 100 км, під час реєстрації на Карпатію не було, тому я вирішила зупинитися на коротшій дистанції Медіум 64 км, що, загалом, теж в умовах перепаду висот більше 4 км (а точніше 4238 м) не обіцяв бути легкою прогулянкою.
Шлях з Ліми в Воловець не близький і летіти здавалося б,найочевиднішим шляхом через Київ у мене в силу певних причин не виходило. З Південної Америки у мене був квиток в Мадрид, але спочатку з пересадкою в Парижі. Потім окремим рейсом я летіла з Мадрида до Берліна, а звідти прямо з аеропорту на автобусі їхала через всю Польщу до українського кордону. На вечірню електричку з Шегинь я вже не встигла, тому поставила намет в полі прямо біля залізної дороги. А в 5 ранку вийшла з цього поля, щоб сісти на електричку до Львова, а звідти вже в Воловець. Три літаки, автобус і дві електрички, в сумі 5 діб шляху без сну в горизонтальному положенні і з зміною часових поясів – теж явно не кращий шлях відновлення після місяця гірських походів. На моєму боці було лише одне – висотна акліматизація. Сподіваюся, організатори трейлу не вважатимуть це за допінг 🙂 Але після місяця життя між 3500 і 5000 м над рівень моря, спустившись на висоту нижче 2000 м, таке враження, що іноді я просто забуваю дихати)
З такими вихідними даними в суботу вранці я вийшла на старт Карпатії. Білось з самого початку досить легко, але на першому підйомі сильно докучала спека. Приклавши руку до обличчя, відчувала, як воно буквально горить вогнем, так що вирішила пригальмувати і виглядала уздовж стежки рятівні струмки з холодною водою, щоб трохи охолоджуватися за кожної нагоди. І це тільки початок літа! Як бігти в липні-серпні мені навіть уявити страшно.
З особистих цілей на цей забіг у мене була програма-мінімум – фінішувати до півночі, а в ідеалі до 11 вечора, щоб на дистанції вийшло не більше 12 ходових годин. Амбіції поборотися за призові місця теж були, але як показує практика, рік від року все дуже сильно залежить від сили конкурентів – інколи біжать такі сильні учасники, що за ними встигти жодного шансу, а іноді 2-3 місце можна взяти навіть у відносно розслабленому темпі. Стартували відразу всі три дистанції і дівчат в натовпі бігло багато а, так як колір номерів мені не завжди було видно, залишалося лише здогадуватися, чи біжать попереду мої конкурентки, чи це дівчата з інших дистанцій – з Ультри або дводенної. Так що досить довго я залишалася в невіданні, наскільки мій темп має шанси на успіх цього разу. Але ось на одному з КП мені повідомляють, що біжу на своїй дистанції з дівчат 3-тя, при чому другий номер десь зовсім трохи попереду. Але я розумію, що ось так взяти і наздогнати у мене навряд чи вийде, тому що фактично я йду на якійсь комфортній для себе максимальній межі, і якщо спробую рвати, можу тільки даремно витратити сили, а потім скиснути взагалі. Вище голови не стрибнеш, тому вирішую триматися в зоні комфорту і надалі, адже попереду ще більше половини дистанції. Головне, не розслаблятися, щоб не наздогнали конкурентки ззаду, і най-най головніше – не втратити розмітку. Благо, цього року проблем з орієнтуванням не виникло, маркери і стрілки стояли всюди, де потрібно.
У цілому самопочуттям під час забігу я залишилася задоволена, все-таки гірські походи допомагають тримати організм в тонусі. Ближче до вечора у мене навіть з’явилася несподівана мета-максимум – спробувати фінішувати до настання темряви, адже темніє зараз досить пізно. Але спостерігаючи з передостаннього КП надзвичайної краси захід сонця, я стала розуміти, що шанси на світлий фініш випаровуються. Втома все-таки давала про себе знати і чомусь найважче давалась саме ця ділянка пологого траверсу, де кілька разів довелося перейти на крок. Мені, як і раніше добре біглося вниз і нормально вигрібалося вгору, але ось прямі ділянки бігти було якось напряжно. Так чи інакше, але перед спуском довелося дістати ліхтарик і до фінішу добігала вже у темряві. Підсумок – 11 годин 46 хвилин 32 секунди, 3-е місце серед дівчат на дистанції MEDIUM і 13-е місце з 50-ти тих хто стартував у загальному заліку. У якийсь момент навіть трохи стала жаліти, що не побігла ULTRA, здавалося, що можна було продовжувати ще, так що в наступному році планую все-таки підготуватися і знову випробувати себе на сотні.
