В чарівність Грузії неможливо не закохатись.

Автор: Лисун Людмила, 29 років
Україна, Київ

Вже більше року мене не покидала думка про те, що я хочу йти в гори, в справжній похід, з ночівлею в палатках і готуванням їжі на вогні. На минулі травневі ми з чоловіком піднімались на Говерлу і Петрос, але мені того досвіду виявилось замало. Хотілося побути в горах довше, відчути їх неповторну атмосферу, і випробувати себе в зовсім новому для мене форматі. Було велике бажання побачити довжелезні гірські хребти, пройтися у їх підніжжя і хоча б ненадовго відчути себе вільною від всіх турбот і щоденних справ. Що це буде Грузія, і маршрут по славнозвісній Сванетії – тут сумніву не було! Ще минулої осені я зробила вибір і ретельно поставилася до підготовки. Ми разом з чоловіком стали потроху бігати. Хай то було не систематично, але все ж краще як ніяк.

І ось настав вирішальний день – день вильоту в Кутаїсі. Напередодні ми спакували наші рюкзаки, перед цим порадившись з гідом про те, що з собою брати. Коля не те що відповів на всі наші запитання, а і скинув фото з походу – він якраз вів іншу групу цим же маршрутом. Нам здавалося, що всіх речей, які вказано в списку, дуже багато, а ще ж нести то все на собі – тому ми дещо викреслили зі списку. І як виявилося – недаремно, наші рюкзаки в порівнянні з рюкзаками інших учасників були набагато легшими.
Ми з чоловіком

Нас летіло одним рейсом 4 учасника. Я Була приємно здивована, що в аеропорту нас зустрів не лише гід, а й власник хостелу, в якого ми мали зупинитися. Трохи поспавши, вирішили познайомитися з містом. Перше, що нас вразило – рух транспорту в Кутаїсі. Здавалося, ніхто з водіїв не дотримувався правил. Невелика кількість машин створювала шум і непотрібний гамір. Так незвично.

Хочеться висловити вдячність Давіду Абдаладзе за те, що влаштував для нас прекрасну і головне – незабутню екскурсію по цікавим місцям Кутаїсі і не тільки. В нас був резервний день до початку трека і ми використали його на повну. Спочатку відвідали монастир Моцамета, а потім і відомий монастир Гелаті, послухали цікаві історії про царя Давіда і його правління, побачили багато неповторних і унікальних фресок. Майже відразу до нас підійшов чоловік, який провів для нас шикарну екскурсію, його голос і розповіді будемо згадувати довго.

Після поїхали на річку купатися, але побачивши, що вода тут не така чиста, якби нам того хотілося, Давід запропонував показати нам дещо вражаюче. І повіз нас на Каньйон Балди. Прибувши на місце, мі всі були просто шоковані! Чоловік відразу поспішив скупатися, а незабаром і решта приєдналися до нього. Вода кришталево чиста. Я теж занурилася і отримала масу задоволення. Хоча мене важко чимось здивувати, але цей каньйон я точно не забуду. Вражень вистачить надовго. Описати ту красу словами неможливо, варто лише їхати самому. По дорозі заїхали і на відомий Мартвільский каньйон, де набралися не менше вражень від побаченого. Потім був ще один відомий монастир, перекус смачним харчо в одному з грузинських кафе і вечірня прогулянка по місту. Минув лише один день, а ми набралися вражень, ніби побули тут не менше тижня.
Ночівля біля водоспаду

Наступного дня все відбувалося якось звично і швидко – швидкий забіг на місцевий ринок, збір групи, виїзд, декілька годин нудної дороги по гірському серпантину, яку прикрашали зупинки в місті Зугдіді (де гід купив смачний кавун), біля інгурського водосховища і дивовижного водопаду. І ось ми нарешті в Местії – столиці Сванетії. Швиденько закинувши рюкзаки і розбивши табір, поспішаємо в місцевий музей Svaneti. Не встигаємо. Але й не засмучуємось – адже попереду нас чекає багато цікавого.

Повечерявши, вирішили сходити на одну з місцевих веж. Але пригоди почалися ще на дорозі до башточки. Дорогу перекрив грузовичок, повністю набитий сіном. З обох сторін камінний паркан. Що ж, хлопці не розгубилися і влаштували дружню переправу. Один подавав руку вверху на заборі, інший внизу допомагав, а місцеві що перекидали сіно, чарівно посміхалися і допомагали стрибнути прямо в сіно, а потім і додолу. Це реально виявилося весело і круто.
Пішли дивитися на Сванські вежі

Нарешті дісталися вежі. Не тут то було – викарабкатися на неї виявилося нелегким випробуванням, але ми з ним швиденько справилися. Чесно кажучи, коли піднялися на самісінький верх, дуже злякалася – адже ми вилізли на дах. Да, не думала я, що буду сидіти в Грузії на сванській башточці. Інші посміхалися, жартували, а мені якось було моторошно і лячно, навіть не очікувала від себе такої паніки. Що ж, самій спускатися було страшно, лишилося чекати всіх…і насолоджуватися неймовірно гарними видами. Поглянула вгору і була приголомшена – хоч і небагато, але небо було всіяне зорями. Грузія зачаровує. Ясний місяць на фоні темних хмар і гірських хребтів виглядав фантастично! А я ще не хотіла сюди йти! Це був один із найкращих днів нашого маршруту.

Настав перший день походу. Радіальний, без рюкзаків. Нас чекав набір висоти трохи більше 800 м до хреста і потім ще чималенько до самих озер. Погода була просто чудова, настрій у всіх прекрасний, тому ми досить справно справилися з першою ціллю, а потім і піднялися до озер Корульді. По дорозі зустріли багато місцевих тваринок, деяких навіть ловили. Ящірку, наприклад.
Сванетія

Що нас приємно здивувало - наверху паслись свині, корови, коні. Вони живуть собі своїм звичайним буденним життям, навіть і не підозрюючи, що купка якихось туристів прийшли сюди вперше і все для них в диковинку, а ще вони спостерігають за ними з об’єктивів фотокамер.

Сніжник. Про це місце можна говорити дуже довго, та й то не факт, що словами можна передати ту гаму почуттів, які кожен з нас отримали в тій місцині. Фішкою став кавун. Дякую нашому гіду Колі за те, що виніс його на цю гору. Це самий смачний кавун в моєму житті – адже ми його куштували майже на 3000м. Посмакувавши кавуна і вдосталь пофотографувавшись, почали спуск. Трохи згодом нас чекав приємний сюрприз від нашого інструктора – коротша стежина, яка насправді виявилася крутішою, аніж ми сподівалися. Ох, той спуск реально стане незабутньою пригодою в моєму житті, про яку я точно буду пам’ятати довго. Брудні і втомлені ми попали в табір. В душ і в палатку….
Гори Сванетії

На 2-й день почалися наші «справжні» рюкзакові дні. Чесно, хвилювалася дуже сильно. Але як виявилося, хвилювання мої були марні, все подобалося, і головне – я отримувала від  всього величезне задоволення і море приємних емоцій. На нашому шляху траплялося стільки цікавого, а ще чорниця, якою так несподівано пригостив мене мій чоловік (і не сиділося йому на привалах, лазив по кущах збирав). Якось дуже швидко стало все відбуватися, неначе хто промотував кінострічку з моєю участю. Цей і наступний день пролетіли дуже швидко – позаду пару десятків пройдених км, перші мозолі і пару сотень фото в телефоні. Ночівля, організація табору, пошук дров і неймовірно смачна каша на вечерю. Здавалося нічого особливого, але не для мене.
Наша група

Йдеш собі, дивишся по сторонам, під ноги, слухаєш розмови і думаєш лише про одне – ти в горах, в чарівній Грузії, яка ще не так давно здавалася такою далекою, недосяжною. А тепер ти тут, насолоджуєшся фантастичними пейзажами і все думаєш – як було б круто зупинити час, хоч на мить, на хвильку!!! Незабутні враження, відчуття – коли ти повністю відключається від усього і насолоджується миттю.

Дійшовши до якось дороги (взимку то гірськолижна траса) і піднімаючись вгору, мій чоловік вподобав якісь там камені і все норовив їх назбирати, наскладати, а потім ще й піднімав догори і позував на камеру. Йому щось геть не сиділося на привалах.

Збилася я вже з відліку скільки ми пройшли, позаду залишилися поселення Жабеші і Адіші, рухаємося вдовж бурхливої ріки Адішісчалі – як потім виявиться, нам її потрібно буде переходити вбрід. А поки що милуємося краєвидами і намагаємося відобразити якомога більше кадрів на наші фотокамери.
Квіти Сукня

Льодовик Адіші. Самий найбільший в Сванетії. Ним милуватися можна до безкінечності. Будучи поряд, ніяк не віриться, що ти тут, це все так близько до тебе. І водночас – так далеко. Адже вгору більше 2500 км. Гора Тетнульді, що зліва, здається такою неприступною, суворою, непідкореною (потім ми в аеропорту зустрінемо групу, яка летіла з нами з Харкова і дізнаємось, що вони туди піднялися, і змінимо свою думку). Біля льодовика робимо фото на пам'ять (в сукні обов’язково – як же без неї в горах), куштуємо воду яка тече з самого льоду і поспішаємо в табір.
На фоні льодовика

Юра, мій чоловік, знову проявив себе – йому щось ніяк не сиділося на місці, вирішив пошукати дров, щоб розпалити багаття, і підключив до цього процесу інших. Хоча для приготування їжі в нас були балони з газом.

На ранок нас чекали самі довгоочікувані пригоди – переправа через річку Адішісчалі. Дехто вирішив зробити це верхом, а дехто, в тому числі і я, вирішили самотужки перейти. Мій чоловік вирішив не чекати поки дадуть команду і пішов першим. Наш гід Коля спочатку вертав його назад, потім і інші позвали – мов куди ти? Але хіба його зупинити – та й досить вправно в нього то все виходило. Як потім виявилося, він один перейшов річку сам, всім іншим допомагав гід. І мені теж, хоча я й хотіла сама. Але розумію, що безпека – на першому місці. За що я дуже вдячна нашому інструктору. Сьогодні він проявив себе не просто як провідник, його людські якості заслуговують більшої уваги і похвали.
Сванетія

Перевал Чхутнієрі. Один із самих яскравих днів. Підйом і спуск з нього – то купа вражень, і ще більше незабутніх моментів. Особливо запам’яталася «Ой на горі два дубки..», яку весело і гучно розспівували наші дівчата. А потім і ночівля у водоспаду.

На ранок нас здивували місцеві жителі, які вели волика з санами (!), повністю забитими смаколиками для туристів. Да, той нещасний волик навіть і не підозрює, що вже давно винайшли колеса. Тваринка тягнула ті сани по каменям, по траві і по бездоріжжю…
Корова

Ушгулі. Добрались сюди ми дуже вчасно – ставили палатки дощем і градом. Хоч небо і затягло хмарами, але ми швиденько вирішили піти прогулятись містом. Назад заскочили в місцевий музей, де я добряче практикувала свій англійський.

Останні два трекінгові дні виявилися чуть складнішими, якщо оцінювати весь похід. В перший день нам потрібно було набрати 1100 м, а наступного – скинути 1700 м. Але дивлячись на то все зараз, розумію, що воно дійсно того варте. Піднявшись наверх, нам відкрилася вся велич Головного Кавказького Хребта. Все, що ми побачили до цього, здалося таким мізерним.

Особливої уваги заслуговує схід Сонця на висоті 3040 м. Коля, ще раз дякую тобі, що внепланово витяг нас туди. Коли мене вранці біля палатки стали будити – я взагалі не дуже зрозуміла що і куди. Але миттю встала, вдяглася і через 5 хвилин (!) вже прямувала за силуетами, що виднілися вдалі. Це б мені хто вдома сказав о 5-45 вставай, кудись підемо – та нізащо!

Наша команда

Що сказати, наш похід приблизився до фінішу… Вручення сертифікатів, урочиста мить, все так приємно, зворушливо. Відчувається гордість за себе, і водночас трохи сумно, адже слід повертатись додому…

Зараз вдома, на зручному дивані, пишу цей відгук і розумію – це були мої найкращі канікули. Грузія, ти неймовірно чарівна, я неодмінно повернуся сюди ще!
Ближайшие даты похода по Сванетии. Записывайтесь, пока есть места!


Хотите так же? Просто напишите, а об остальном позаботимся мы

Поделитесь с друзьями: