Першою й найбільш відчутною перепоною став дощ. Саме він кардинально змінив наші плани: замість того, щоб розпочати маршрут одразу в перший день, ми змушені були залишитись на березі, чекаючи поки негода відступить.
Лише на другий день вдалося вирушити, але час уже був втрачений. Через це ми мали подолати у два рази більшу дистанцію, ніж планувалося на день, що фізично й морально виснажило вже з самого початку.
Ускладнилася ситуація ще й тим, що через розмоклі дороги автомобіль супроводу не зміг дістатися до визначеного місця збору.
Довелося йти ще далі, ніж очікувалось, аби дістатися до іншої точки, де машина могла б нас зустріти. І замість того, щоб насолоджуватись природою, я в основному зосереджувався на одному — на нескінченному веслуванні.
Ще один важливий аспект — умови перебування. Особисто мені некомфортно в "диких" умовах, особливо коли йдеться про ночівлю.
Увечері, коли втомлений лізеш у намет, укладаєшся в спальник, а навколо — злива, вітер, і ще й рої комах — це зовсім не створює відчуття безпеки чи затишку.
Постійно присутній страх, що десь протече, що промокне спальник, або що комахи не дадуть заснути. Здавалося, навіть у сні вони кружляють навколо голови.
І хоча я розумію, що це частина походу, все ж мені не вистачало елементарного комфорту та цивілізованості.
Фізично цей похід теж дався мені непросто. Веслування саме по собі — це одноманітне й дуже енерговитратне заняття. Два рухи: вперед-назад, і так годинами.
Спочатку — просто важко, потім починає боліти все тіло: руки, плечі, спина. Мені навіть довелося вдягти рукавички, бо натирання на долонях стало настільки болючим, що неможливо було нормально тримати весло.
В якийсь момент я вже просто рахував хвилини до зупинки.
Проте, як це часто буває в подібних пригодах, ближче до завершення почали з’являтись моменти, які трохи змінили загальне враження.
Ми дойшли до місцевості з мальовничими пагорбами, де відкрилися чудові краєвиди.
Там ми змогли зробити невеличку прогулянку, відвідали цікаві місця, зокрема — рештки затопленого села, що зберігає свою історію під водами річки. У такі миті я вперше по-справжньому замислився над красою того, що нас оточує.
Природа в тиші й спокої після дощу виглядала справді заворожуюче.
Підсумовуючи, я б не сказав, що цей сплав став для мене суцільним задоволенням. Швидше — це був досвід, який багато чому навчив.
Я краще пізнав свої межі, зрозумів, наскільки мені важливий комфорт і чому одноманітна фізична активність — не для мене.
Водночас, я побачив щось нове, оцінив моменти тиші та спокою серед природи, відчув дух мандрів.
Можливо, я не з тих, хто щороку вирушатиме на байдаркові сплави.
Але тепер я знаю напевне: якщо вже вирушати в подібну пригоду, треба бути готовим до всього — і до дощу, і до комах, і до болю в руках.
А ще — варто шукати красу навіть у незручному, бо саме в таких контрастах і народжується справжній досвід.