Автор: Мазур Сергій, Україна
Ця історія почалась задовго до першого кроку вгору. Десь глибоко в мені завжди жило це бажання – вийти за межі звичного, перевірити себе, відчути свободу гірського простору. Можливо, мене вабили пригоди, можливо, якась невидима сила манила вгору.
Я вже ходив у гори, в рідному Закарпатті, але то були вершини не вище 1500 метрів. Важкі, круті, але все ж не ті, що викликають трепет одного лише погляду на них. А Говерла – 2061 метр, Петрос – 2020 метрів. Це вже щось більше, ніж просто підйом. Це виклик.
Ми йшли групою, але кожен мав свій внутрішній шлях. Хтось долав втому, хтось – страх висоти, хтось – власну невпевненість. А я долав себе. Бо найбільша перешкода – не стрімкі підйоми і не слизьке каміння під ногами, а те, що всередині тебе нашіптує: «Можливо, досить? Ти вже багато пройшов». Але коли під ногами відкриваються гори, коли вітер свистить у вухах, коли ти відчуваєш, що вже не той, ким був учора – всі ці думки відступають.
Стоячи на вершині Говерли, я дивився навколо й думав: А що якщо?.. Напевно, кожен турист переживав це – той самий момент, коли хочеться ще вище, ще далі. Говерла вже позаду, а попереду – Петрос. Ще кілька годин боротьби з вітром, з виснаженням, з собою. Але що цікаво – йдучи на вершину, думаєш, як би вийти ще на одну. Спускаючись, уже міркуєш, куди рушити далі.
Проте справа не у вершинах. Не в цифрах висоти. Справа в русі, в досвіді, в людях, що йдуть поруч. У тому, що повертаючись назад, ти вже ніколи не будеш тим, хто колись сидів у м’якому кріслі й думав, як знайти натхнення. Адже тепер воно всередині. Це енергія життя, яку дарують гори.
Дякую Кулууар та Наталія Шелепюк. Дякую новим друзям за компанію! Дякую собі!
