Порядна київська пані та гори

Автор: Почекутова Анастасія, 27 років
м. Київ

Я завжди була далека від гламуру (захопленість рожевим кольором та стразами у п'ятнадцять років не рахується). Але, як кожна порядна київська пані, вихована на латиноамериканських серіалах та книжках про любов, обожнюю чепуритися та прикрашатися. Бува, ото надінеш сукенку, підведеш очі перламутровими тінями, вдягнеш підбори і легкою ходою "від бедра" пішла дефілювати київськими вулицями. Ну, до першої ями чи припаркованої на тротуарі автівки так точно. Ви зараз, певно, спитаєте: «До чого тут гори?» А вони тут для того, аби ви краще зрозуміли весь трагізм історії, розказаної далі. І так, поїхали! 

День 1.

Будильник, зараза, голосом Міхалка почав волати о шостій ранку. У сонні мізки прокралася звична думка про рятівну каву і про те, як я то все ненавиджу. Втім, вона була швидко витіснена неоново-червоним словом "алярм", що мало означати "вставай, кульома, тобі ввечері на потяг, а наплічник ніхто так і не зібрав". А так, забула сказати: в наступні 72 години на мене чекав незабутній похід Карпатами зі сходженням на гору Петрос (2020 метрів) та Говерлу (2061).

Сонячні Карпати

Але повернемось до складання  наплічника. З базовим спорядженням все було більш-менш зрозуміло. Як нормальній живій істоті, мені тре було десь і в чомусь спати (спальник, каремат, намет), на чомусь сидіти (не знаю, як правильно та штука називається, її ще часто на стадіонах видають взимку), з чогось їсти (миска, чашка, ложка) і якось прокидатись (кава!!). Проблеми були з тим, що на себе вдягати. 

Керівник нашої гоп-компанії за тиждень до походу вислав орієнтовний список речей, від якого я і вирішила відштовхуватись. І так, мій дівчачий наплічник сміливо проковтнув маєчку з рожевим слоником (ага, я в курсі, що мені вже не 15), шкарпетки в тон слоника, до пари фіолетову олімпієчку та тайські аладіни. Ще туди вирушили чорні спортивки в обліпку (бо мама ж казала по сторонам дивитись), біла кофтиночка і біли кросівочки (ті, хто почав вже сміятись, дочитайте хоч до другого дня). 

Окрім одягу мені ж, як дівчинці, ще тре була купа всіляко-важливих речей, як то сухий шампунь, косметика, пару кремів та парфуми, ну і на додачу гарна книжечка. Фух..спакувалась. Щасливо видихнувши та нап’яливши на себе завчасно приготовлений комплект для дороги (до речі, теж все в тон та ретельно підібрано) вирушила на роботу, щоправда, з виразним відчуттям, що таки щось забула...Як виявилось, мізки я, ідіотка, забула! Ну і погоду в Карпатах на ці дні глянути теж.

Поїзд щастяТут поки весна (чи вже)

 День 2.

Поїзд до Франківська мав прибути о шостій ранку (то кляте число мене переслідує). Я прокинулась, як годиться, за годину. Ретельно привела себе до ладу,  нафарбувала губи, виставила свій баул у тамбур і почала чекати зупинки. Тут вже варто було почати розуміти, що щось не так. На вулицях, що ми проїжджали, майоріли здоровенні такі калюжі, а люди з такими баулами, як і в мене, косились в мою сторону з ледь прихованим подивом та насмішкою. І чим їм мої каприки та червона вітрівка не вгодили? 

Вокзал Франківська зустрів мене диким холодом, дощем і першою несміливою думкою, що десь я лажанула. Але ж ви мене знаєте, я ще та оптимістка і з виразом "та ну, розсмокчеться", начепила на ледь сонну пику посмішку та поповзла снідати. 

Зараз буде блок корисної інформації для туристів. Франик – місто маленьке та затишне. Якщо маєте у ньому всього пару годин, то не полініться вийти з вокзалу та погуляти центром (до нього 10 хвилин ходу). В таку ранню годину біля Ратуші я знайшла чудове кафе Urban Space 100. Воно працює з шостої, у них неймовірно смачний йогурт з печеним яблуком і милий офіціянт (надіюсь своїм істеричним воланням «Найбільшу каву мені, терміново», я його не дуже налякала). А так, ще коротко про погоду за вікном, поки я снідала, - не розсмокталось.

Карпатські конячки

 Після сніданку мілкими перебіжками я повернулась на вокзал та зустрілась з рештою групи. Коротке знайомство, загрузка з речами у бусик і вперед до села Кваси, де мала початись наша триденна гірська авантюра. Дорога зайняла дві години, за вікном так і не розсмокталось. Стартували ми злегка похнюпившись, з неба лило, вітер гнав грозові хмари, а до базового табору на полонині було близько 8 кілометрів ходу. В подробиці того епічного першого проходу вдаватись не буду. Я ходити люблю, най і під зливою, най і зуб на зуб не попадає, а красивий неоново-оранжевий дощовик почав рватися ще при витяганні з упаковки. 

До місця стоянки ми дочапали десь близько сьомої вечора. Небо продовжувало лити воду, температура стрімко опускалась нижче рівня комфорту мого спальника (о, які я слова тепер знаю). Табір довелося розбивати під дощем і тут, не дивлячись на мій провтик з одягом, я була на висоті. Намет поставила в рекордно короткий термін, чи то далося взнаки тренування в квартирі, чи просто було так холодно, що мною керував інстинкт мамозбереження (тут зараз не помилка в слові, бо всі знають, якщо я захворію і у моєї мами не буде внучки, то триндець мені, малята).  Після вечері повкладались спати. На завтра було заплановано дві важливі справи: зійти на гору Петрос і вижити.

Мій неоново-оранжевий дощовик

 День 3.

Мама, видно відчуваючи, що з дитиною шось не те, подзвонила рано (зараз всі дружно вгадали о котрій годині). - Доню, привіт. Ну як там у вас справи? - Все ок... - Як група? Ти по сторонам дивишся? Усміхаєшся? В цьому місці я прискіпливо оглянули себе з ніг до голови. Нічка видалась на диво ясна та пригожа. Тому на мені були три пари шкарпеток, всі штани, що знайшлись у наплічнику, майка з тим клятим слоном, олімпійка, ще одна олімпійка, червона курточка і вінчало усю ту капустину три каптури, накинуті один на одного. - Так, мамо, я дивлюсь по сторонам та всміхаюсь. Мені навіть у відповідь усміхаються...(ну, швидше, ржуть вголос, але то деталі). 

Після швидкого сніданку, зібравши табір, ми вирушили на штурм Петроса. А так, ледь не забула, на вулиці досі не розсмокталось.

Петрос - то четверта за висотою гора українських Карпат. Назву їй подарували чи то поляки, чи австрійці, точно не скажу. З латинського перекладається вона як "кам'янистий". 6 кілометрів до гори ми дочапали досить спритно та весело. 

Небо саме вирішило над нами зжалитись і нарешті перекрило кран. Сонечко світило, пташечки співали, дорога під ногами синіла від крокусів, наплічник не давив на плечі. Рай та й годі! Відчуття раю закінчилось десь за годину до початку сходження, коли на горизонті з'явилась абсолютно біла шапка гори, і пролунали ледь здивовані слова гіда, на кшталт, ого скіки насипало! 

Ого, скільки насипало!

 Скіки насипало? Твою ж наліво! Того снігу там було стільки, що на ще одну Антарктику вистачить! До метрового шару замерзлої води додався ще вітер рівня урагану Катріна і абсолютно мокрі ноги. Та відступати було пізно, тому я вперто йшла вперед, неперервно повторюючи про себе старий анекдот про ворону, яка була така сильна, але така довбанута.  

У своє виправдання скажу, що була перша дівчина з нашої групи, яка піднялась на вершину. Правда, що воно мені дало, окрім 20 зайвих хвилин на пронизливому вітрі, досі не ясно. На вершині ми провели десь півгодини, на скору руку підкріпилися канапками та шоколадом і, зібравши останні сили, пішли на спуск.

 Чесне слово, я не хочу то згадувати. Якщо ви бачили хоч один фільм жахів про гори, то помножте те на 10 і десь будете мати мої відчуття. Сніг по коліно, під снігом шар грязюки та слизької трави. І це все при майже вертикальному спуску та шквальному вітрі, що гатить у спину. Весь час у мене в голові крутилась історія про скелелазівз перевалу Дятлова (знайдіть у Вікіпедії історію про цю трагедію і ви зрозумієте, на якому етапі відчаю я знаходилась). То без перебільшення були одні із найстрашніших годин мого життя.

Та все погане закінчується. І зараз я вже гордо можу заявляти, що, не дивлячись ні на що, це зробила! Я піднялась на Петрос і спустилась з нього ціла!

Після спуску ми дочалапали до Перемички (десь 5 км від гори) і втомлено завалились спати. Завтра був останній день авантюри і підкорення Говерли...

Стою собі я на горі...

День 4.

О котрій я прокинулась, ви, певно, вже і так знаєте. Вилізши з намету, який ми розбили прямо у будиночку для туристів, що люб'язно збудували працівники Карпатського біосферного заповідника, я лицем до лиця зіткнулась з очима Висоцького! 

Нє, мама, щас не буде історії про кохання з першого погляду. На мене і правда дивився Володимир Семенович. Видно, вчора я була настільки вибита з колії, що не побачила його портрету на півстіни. Трошки потеревенивши з Маестро про гори і пожалівшись йому, до якого біса, воно було мені треба, я почала збиратись на наш останній ривок на сьогодні.  

Поснідавши вівсянкою та допивши залишки кави, ми накинули наплічники, вишикувались невеселою колоною і почимчикували на штурм найвищої гори України.    

Готові до подвигів

 Говерла має в висоті 2061 метр, вона досить легка у підйомі та непревередлива по погоді. Ага, щас! То саме був наш випадок. Ні, піднялись ми на неї справді без пригод. Тим паче, що стартували, будучи вже на висоті 1600 метрів. А коли до вершини всього 500, то будь-який підйом буде досить легкий та невиснажливий. Так, підйом був дитячий, то просто я ще спуска не бачила...  

 У цьому місці я маю зробити короткий відступ і розказати вам про один мій глибокий дитячий страх. Коли було мені років так 8, ми поїхали у Буковель ставити мене на лижі. Закінчилось то всьо десь через 5 хвилин після виходу на гірку. Мене благополучно на повному ходу перегребли санки і, зробивши сальто через голову я довбанулась об землю, розбивши носа та свою дитячу гордість. На лижі я так і не стала, а ще отримала ірраціональний страх перед будь якими гірками. Запам'ятали цю інформацію? Так от до спуску...

Веселий спуск

Сніг, який випав за попередню ніч на Говерлі, перетворив її сторону на одну велику і до біса страшну гірку, спуститись по якій можна було тільки на своїй кревно відгодованій п'ятій точці. Тут я вже себе не стримувала. Матюкалась так, що певно і у Заросляку чули (то десь 4 км від вершини, саме туди ми і мали потрапити). Згадувала все і всіх, дерлась та ревіла (всередині, певно що я ж все таки київська пані). Коротше, з горем навпіл, якось спустились.

Веселий сніговичок

 Тут вже мав би бути хепі енд, короткий переїзд до Франківська, потяг додому та омріяний душ з теплим ліжком...воно всьо так і є. 

Просто в потязі зі мною сталося одна страшна подія: я вперше за три дні побачила дзеркало. Дзеркало, з якого на мене дивилась аж ніяк не київська пані, а якась кудлата відьма з червоним як помідор лицем, облізлим носом і нелогічно щасливими очима. І знаєте що? А мені той вигляд сподобався! От чесно...щось у ньому було таке, незрозуміле, але круте. Тож, зайшовши до своєї холостяцької халупки, відмившись та наклавши масочку на обличчя, я полізла в інтернет шукати наступний тур у гори. А що? Я ж сильна, хоч і довбанута!

Піду в гори ще і ще

Оригінал відгуку на сторінці автора: https://www.facebook.com/

Найближчі дати сходження на Говерлу і Петрос. Записуйтесь, поки є місця!

Старт Финиш Маршрут Цена Дней
20.08.2017
22.08.2017
1120 грн 3 дня
27.08.2017
29.08.2017
1120 грн 3 дня
03.09.2017
05.09.2017
1120 грн 3 дня
10.09.2017
12.09.2017
1120 грн 3 дня
17.09.2017
19.09.2017
1120 грн 3 дня
24.09.2017
26.09.2017
1120 грн 3 дня
01.10.2017
03.10.2017
1120 грн 3 дня
08.10.2017
10.10.2017
1120 грн 3 дня
15.10.2017
17.10.2017
1120 грн 3 дня


Хотите так же? Просто напишите, а об остальном позаботимся мы

Поделитесь с друзьями: