Похідні умови у Карпатах здавалась нестерпно важкими лише у теорії, хочеться вірити, що так сталось через моє сильне бажання побувати тут. Хоча не приховую, що в перші дні було дійсно незвично важко, але насправді це ніщо, зважаючи на враження і емоції в цілому.
Щойно приїхавши до Івано-Франківська, наша група, яка складалась з 13 чоловік на чолі з нашим інструктором – Володимиром Васильовичем, мала дістатись до Верховини, звідки, власне, й розпочинався наш похід. Від, здавалось, нескінченного підйому, пройшовши близько 8 км, ми добряче потомились (ну, звісно, перший день та ще й який!) і зупинились біля г. Вухатий Камінь на ночівлю.
Наступний день обіцяв бути більш захоплюючим. І дійсно – ми побачили дуже гарний краєвид з вершини г. Вухатий Камінь (передвершина г. Смотрич) і пішли далі до вершини г. Піп Іван (2028 м), де стоїть стара астрономо-метеорологічна обсерваторія, яка діяла в 1938-1941 р.р. і яку ще називають Білий слон. З погодою нам дуже пощастило – світило сонце і віяв несильний вітерець. Тож ми сміливо крокували до таємничого двохтисячника. Неможливо не помітити розмаїття гірської рослинності при переходах чи сходженнях – таких дрібних яскравих-яскравих квіточок в наших краях точно немає.
По дорозі до о. Бребенескул ми зіткнулись з першими проблемами з ногами/руками/пальцями/суглобами, але ніхто в біді не залишився (ми ж туристи, ну). Благополучно вирішивши усі наші раптові проблеми, ми бадьоро наближались до озера, яке з’явилось в полі зору дуже-дуже скоро. Але неочікуваний довготривалий дощ, а ні – дощаааара не дав нам влаштуватись на місці належним чином. Саме через це всі мусили розкладати намети похапцем. Особисто у мене ця зупинка точно асоціюється з холоднючим нескінченним дощем та пронизливим вітрюганом, який здійнявся пізно ввечері. Вранці ж нас чекав нереально густий туман і той же пронизливий вітер, проте нас це все не зупинило.
Ось і о. Несамовите, відоме своїми легендами і безмежною загадковістю. Але ми довго не затримувались, дорога вела нас далі – на спуск до туристичної бази «Заросляк». Десь на середині цього шляху було організовано стоянку, де група провела всього два дні. Тут ми приготували смачнючий похідний борщ, тут ми провели чудовий вечір біля багаття, тут ми співали пісень під гітару і пили чай з чорниці і ялинки. Декілька чоловік з групи (в тому числі і я) наступного дня мали виконати наступну місію – зійти на Говерлу. З погодою нам пощастило і цього разу і саме це, напевно, стало однією з основних умов нашого успішного і легкого сходження. Мене дуже здивувала велика кількість людей на вершині і власне самі люди: там були й іноземці, й зовсім маленькі дітки, й люди похилого віку. Туди піднялись 2-річна дівчинка і 84-річний дідусь (можна робити висновки, брати приклад). Що й казати – на вершині неймовірно, нереально, нечувано. Важко насправді підібрати слова, щоб описати той божественний краєвид.
Час пройшов, ми повернулись, нас привітали з нашою перемогою (звісно, тоді, коли Володимир Васильович про це сказав тим, хто залишався на місці =)). І знову ще один яскравий вечір біля вогнища з піснями і чаєм в теплій компанії. Незабутні враження. Цей час походу запам’ятався найбільше всім.
Через певні обставини похід до г. Петрос був скасований, тож наш шлях привів нас до Ворохти, де біля річки була розташована наша остання похідна зупинка. До ночі грали в ігри і пекли картоплю, а вранці зібрали речі і відвідали невеликий базарчик в містечку. Вирушили до Івано-Франківська.
Похід завершувався. Залишилась купа спогадів і фотографій. Це був гарний похід. Справді. Я вважаю, що дуже круто і цінно мати можливість за таку відносно невелику кількість часу побачити гори з різних-різних ракурсів. Усі зусилля були того варті =). А окрім того несказанно пощастило з погодою і з компанією (сумно не було ніколи, жарти завжди підбадьорювали).
Раджу й іншим побувати в цих місцях, адже цей край просто необхідно побачити власними очима. «Кулуар», страшенно вам вдячна за чудовий відпочинок =)