Кілька переходів було дійсно важкувато подолати, але все-таки мій перший похід в Карпати запам’ятався як цікавий, захоплюючий та сповнений новими враженнями відпочинок!
Наша група складалася з десяти туристів, разом з інструктором – Володимиром Васильовичем Позднім. Після прибуття до села Кваси подорож транспортом закінчилася, і далі можна було сподіватися тільки на власні ноги. У Квасах ми зупинилися на ночівлю, поставили палатки і зварили смачний похідний борщ, щоб додати сил для завтрашнього переходу. Вночі почався дощ, під шум якого в теплій і затишній палатці чудово спалося і зовсім не хотілося вранці кудись іти. А наступного дня нас чекав перехід до туристичної стоянки «Лопухи» під горою Шешул. Щоб дістатися туди, треба було пройти близько 8 км з повним рюкзаком за плечима. Оскільки учасники походу вже перезнайомилися між собою, то розмови та жарти полегшували шлях. А ще цей день був одним із найбільш дощових, більшу частину шляху довелося пройти, накинувши дощовики, через що ми нагадували групу маленьких карпатських привидів 🙂
Напевно, кожен має свої улюблені місця в Карпатах, наприклад, мені місце нашої зупинки під Шешулом здалося одним з найкрасивіших – невелика рівна ділянка, оточена горами, на якій справді ростуть величезні лопухи, а ще – кущі зі стиглою чорницею, яку ми добросовісно об’їдали, а листя додавали у чай для приємного аромату. Від табору відкривається неймовірно красивий гірський краєвид, і ввечері можна милуватися, як сонце заходить за гори. Тут вже відчувалася висота, ввечері було прохолодно і стали в нагоді теплі речі. А наступного ранку ми склали рюкзаки та палатки і вирушили далі, адже в цей день нас чекало сходження на перший двохтисячник – г. Петрос.
Підйом на гору ми подолали успішно, помилувалися кам’янистими схилами Петроса та гірськими краєвидами, але треба було ще й зійти вниз! Ось ця ділянка нашого шляху й стала для мене найбільшим випробуванням, бо спускалися ми по слизькій сухій траві на схилі під кутом 65-70º (у страху очі великі, ред.) і тим, чиє взуття не мало рифленої підошви, було доволі складно (додайте ще ж рюкзак за спиною, який тягне впасти). Якби не моральна підтримка нашого інструктора Володимира Васильовича і його поради, навряд чи я пройшла б цей шлях. Ноги, звісно, потім були натерті (кращий друг туриста – лейкопластир J), але саме після спуску з Петроса в мене відкрилося так зване друге дихання, і до наступної нашої зупинки «Чорничної» я вже не йшла, а майже летіла на крилах!
Під Петросом ми зупинилися на два дні, у перший день було радіане сходження на Говерлу, а другий день – відпочинок, тобто ми відсипалися, загоювали мозолі на п’ятках, прали речі, спускалися в кошари за молоком та слухали, як пастухи грають на трембітах. Підйом на Говерлу, по суті, був приємною прогулянкою, адже не треба було нести за плечима улюблений спальник, картоплю і консерви. J Без цих вагомих факторів Говерла здається не такою високою, а підйом не таким крутим. Нам пощастило з погодою, було сонячно і вийшли чудові фотографії. Але я не очікувала, що на вершині буде так багато людей! Ми побачили там не тільки інших туристів, але навіть групу каратистів, які проводили тренування. Там, на вершині, справді прекрасно, видно далеко-далеко, і весь Чорногорський хребет мов на долоні.
А наступного дня, щоб ми часом не заскучали, Володимир Васильович влаштував туристичний інтерактив – хто краще орієнтується на карті Карпат і з компасом та хто швидше розпалить вогонь. Переможець змагань отримав цінний подарунок – банку згущеного молока, яким благородно поділився з усією групою (хоча, цілком можливо, у нього просто не було іншого вибору). Зі згущенки ми приготували справжній делікатес, змішавши її зі свіжою чорницею. Крім чорничних кущів, неподалік від нашого табору були кошари, де ми купували свіже молоко і варили з ним какао. («Мілка» відпочиває!) Увечері всі збиралися біля багаття – погрітися, поспівати улюблені пісні, поділитися цікавими історіями та просто подивитися на зоряне небо. Нам навіть пощастило милуватися падаючими зорями, бо похід припав саме на час зорепадів.
Після дня відпочинку ми поверталися у Кваси тим самим маршрутом, тільки в обхід Петроса. За цей час я вже звикла до похідного життя, та і вниз було йти простіше – крокуєш, милуєшся горами, думаєш про щось хороше, наспівуєш собі під носа. Ноги несуть мене самі, спина вже звикла до рюкзака, а ніс, вуха і руки потроху обгорають на сонечку, якщо забути про сонцезахисний крем. Коли ми дійшли до Шешула, нас зупинили… чорничні кущі. Усім так хотілося ще наїстися чорниці, що вирішили трохи змінити маршрут і переночувати на «Лопухах». А наступного дня вже знайомою дорогою наша група повернулася до села Кваси, звідки планувався вихід на Велику і Малу Близницю, але через погану погоду був скасований. Та все одно ми добре провели час – досхочу напилися смачної мінеральної води, якою відомі Кваси, подивилися на річку Чорна Тиса, скупалися в джерелі, що протікало біля нашого табору. А в останній (та один з найприємніших днів походу) ми пішли в знамениту баню на мінеральній воді та влаштували посвяту для тих, хто вперше в поході, але деталі цього дійства розкривати не можна. 😉
Потім нас чекало повернення до цивілізації: спочатку на дизелі доїхали до Ворохти, переночували у палатках біля річки, вранці купили подарунки на згадку на сувенірному базарі та поїхали до Івано-Франківська, а звідти – додому… Ось так завершився похід, залишивши багато гарних спогадів, нових друзів та яскравих фотографій. Від Карпат у мене залишилися лише найкращі враження та вдячність – гостинності місцевих жителів, горам, які дозволяли милуватися своєю красою та, звісно ж, нашому мудрому і терплячому провіднику Володимиру Васильовичу.