А трапилося все на черговому зимовому старті IceTrail, який щорічно організовується Українською трейл лігою. Цього разу було все інакше. Адже минулого року я бігла малу дистанцію 10 км, і, сповнена натхненням від перемоги в осінньому Wet Hills, ломилася вперед. Проте через недосконалу розмітку через деякий час довелося здатися і просто шукати виходу з засніженого лісу. На […]
А трапилося все на черговому зимовому старті IceTrail, який щорічно організовується Українською трейл лігою. Цього разу було все інакше. Адже минулого року я бігла малу дистанцію 10 км, і, сповнена натхненням від перемоги в осінньому Wet Hills, ломилася вперед. Проте через недосконалу розмітку через деякий час довелося здатися і просто шукати виходу з засніженого лісу.
На цей старт у мене вже була інша дистанція (28 км), інші цілі, та й погода видалась зовсім не зимовою. Подія відбувалась в Жовкві — невеличкому, але, як виявилось, дуже колоритному та історичному містечку у Львівській області. Стартова зона розмістилася на території справжнього замку, що надавало якоїсь додаткової особливої атмосфери. З кожним роком на старт виходить все більше трейлранерів, тож після свистка на поле бою рвануло близько 500 бігунів, і почалось справжнє місиво. Але не в плані боротьби за першість (хоча, без сумніву, такі елементи теж були присутні в перших рядах). Ми місили багнюку під ногами. Місцями її було трошки, аби лише налякати нас. А місцями здавалось, що в тій в’язкій субстанції можна було лишити кросівки, якщо вони погано зашнуровані. Допомагали рухатись далі лише впертість та хороший протектор на взутті. Дехто ще користувався палицями, які то застрягали, то розділялись на частини. На маршрут я вийшла без води у пляшках — в стартовому містечку не знайшла, де набрати, а купити не встигла. Тож до першого КП бігла без особливого напруження, щоб не довелось в пробігаючих просити ковток. На крутих гірках переходила на крок, в красивих місцях зупинялась помилуватись і зробити кілька кадрів на пам’ять. Мене обганяли, я обганяла. Але мене це мало хвилювало — я насолоджувалась самим процесом, тією миттю, що була тут і зараз.
Добігши до КП на 10 км, волонтери запропонували води, чаю, коли. Я погодилась на все. Також підкріпилась ковбасками, сиром, кислими огірочками. Мммм… А скільки ще лишилось не скуштованого! Але треба було рухатись далі, щоб не опинитися насправді в самому кінці. Після кількох метрів рівнинної дороги почався черговий підйом.
Загалом, траса продумана дуже цікаво та різноманітно. Розслабитись майже не було часу. Бо доводилось або гребти по болоту уверх, або з’їжджати по ньому вниз. А якщо й випадала нагода пробігтися по рівнинному рельєфу, то треба було петляти між калюжами в спробах знайти бодай щось тверде і стійке під ногами. Ліси змінювались галявинами, вони в свою чергу полями, а ті селами і дорогами. І так протягом всього маршруту. То ти вибігаєш на найвищу точку, і перед очима відкриваються навколишні панорами, що неможливо не спинитись в захопленні; то спускаєшся десь глибоко в ліс, біжиш звивистою стежиною в якомусь каньйоні, обплетеному зеленим плющем. До речі, в ньому якась аномальна зона, де завис мій годинник і збився трек. І ще в кількох учасниць, що бігли поряд. Тож далі до кінця маршруту вже бігла по відчуттям, приблизно орієнтуючись на схему рельєфу, зображену на стартовому номері. Ось цей підйом невеличкий, схожий ось на цей горбик на схемі, значить, зараз десь 22 км. Так, а тут пішло круто вгору — це ніби схоже на ділянку з 25 км.
Так міркуючи, добігаю до повороту, де стоять кілька волонтерів і фотограф. Невже скоро фініш? Так, ще 2 км лишилось — кажуть вони — Далі лише спуск. Спочатку я зраділа цьому, адже можна добре прискоритись. Проте раділа я недовго. Гірка виявилась дуже крутою, бігти на швидкості з якої означало впасти і зламатись. Тож включила обережність і потихеньку спустилась до узлісся, де через кілька метрів починалось місто.
І раптом я побачила, як від будинків до лісу біжить вовк! Так, самий справжнісінький, точно не собака чи ще щось. Я заклякла і не могла ворухнутись, тільки кліпаючи в його сторону, сподіваючись, що він не надумає глянути на мене. До цього моменту останні 2-3 години я раділа, що біжу сама, рідко з ким перетинаюсь на трасі, повне єднання з природою. Тут я пошкодувала про це. Стежка розходилась на дві. Добре, що маршрутні мітки були в протилежному напрямку від вовка. Бо якби навіть дорога вела в його сторону, я б обрала інший шлях. На всяк випадок в руки взяла свисток і помчала в сторону фінішу, періодично оглядаючись, чи ніхто за мною не женеться і очима вишукуючи під ногами підходящу палицю. Але згодом почалися вулиці, будинки, парк. Тож можна видихнути з полегшенням, забути про побачене і бігти до замку, де на мене чекає прекрасна медаль, гарячий чай і страви.
Перетинала фінішну арку з відчуттям ейфорії та щастя. На радостях ледве сльозу не пустила. Не знаю, що саме мене розчулило. Адже біглось зовсім не важко, я не втомилась, не виснажилась. Можливо, свою роль також зіграла чудова організація, ідеальна розмітка траси, щирі волонтери, різноманітні смаколики на КП, бадьора підтримка посеред траси, куди, здавалось би, можуть добратися лише дикі лосі, як ми. Не знаю. Але в душі в той момент щось перевернулось. Я зрозуміла, що дистанція трейлу в 25-35 км — це моя золота середина, щоб насолодитися процесом від першого до останнього кілометру, щоб навантажити свій організм, але не довести його до виснаження, щоб, пробігаючи, помічати не лише мітки траси, а й красу навколо. Адже, перш за все, трейлранінг — це біг по гірським (або бугристим) місцям нашої планети. І просто гріх промчатися повз в погоні за місцем в першій десятці, і не зупинитись на хвильку, не спіймати поглядом оту всю красу навколо.
